Статуси за темою:

По-доброму дивний

По-доброму дивний

Що ж ти так, навіть не попрощався нормально? Звісно, я завжди знала, що ти трохи дивний. По- доброму дивний. Якоюсь мірою мені це подобалось. Чи не тому мене так тягнуло до тебе? Все так довго тягнулось до старту, а фініш виявився таким несподіваним. Хоча всередині було якесь неприємне відчуття. Передчуття. Чогось поганого. Так і сталось. 

Просто скажи, що зараз відчуваєш ти? Мовчиш. А я так хочу це знати. Ти не подумай, це не звичайна жіноча цікавість, це в мені говорить ще не приспане бажання тебе. Чи мав ти схоже бажання? Я сподіватимусь на це, мій по-доброму дивний. Ой, вибач. Без «мій». Це звичка. Хоча ні. Це також бажання. За той час, що ми були разом, це аж ніяк не могло стати звичкою. Звичка – це коли ти роками прокидаєшся під одну й ту ж пісню на будильнику. Коли ти вже півроку снідаєш вівсянкою. Не тому, що хочеш, а тому, що не встигаєш готувати щось інше.

І знову брехня. Все б я встигла. Просто не хочу. Якби мені хтось пояснив, який сенс у тому, щоб готувати собі? Ніхто ж не оцінить твоїх старань і ту частинку душі і любові, яку ти додаєш щоразу разом із сіллю, цукром чи приправами.

Пробач за ліричний відступ. Просто коли я відчуваю невпевненість, я завжди говорю щось непотрібне. Ти помічав це? Напевне, так. Точно. Коли ти кудись поспішав, а я все не наважувалась зробити той перший крок. Тобі, як на зло, було холодно, і губи ховались за високим коміром. Твоя дивачка (а поки все ж твоя, бо не іншого) все ж доторкнулась до тебе вустами. А ти, дивний, так дитячо-щиро посміхався.

Після нічого не змінилось. Ще кілька тижнів ти запевнював мене, що ти жахливий. А я доводила протилежне. Хто з нас, дивних, був правий, я і досі не розумію. Але ж як я могла повірити в ці слова того вечора, коли пронизуючий душі холод об’єднав двох дивних? Твоє «іди до мене» і обійми були такими несподівано-приємними і замінили мені теплу ковдру, гарячу каву. Що там кава? Замінили все. Твоя дивна тоді ні про що не думала, віриш? Хіба про те, що буде далі, але ці думки з’являлись лише тоді, коли ти відпускав на мить. Дарма.

Що було далі, відомо лише нам та самотній сусідці, яка підглядала за двома дивними в обіймах одне одного. Ну а що ще їй залишається робити, коли із друзів лише кішка Аліса?

Твій поцілунок, мій по-доброму дивний, зробив так, що в цьому світі стало на одну щасливу людину більше. Ой, знову помилка. Пробач. Груба помилка, бо я вже навряд чи матиму право тебе так називати.

І ще. Так дивно, але мені часто здавалось, що поруч з тобою світ стає чорно-білим. Не знаю, навіщо, але ти маєш це знати. Можливо, просто твоя дивачка була надто захоплена твоїми кольорами. Хоча…Ні. Не сходиться. Я навіть не пам’ятаю кольору твоїх очей. Все ж не це в тобі мене вабило. А що? По-доброму дивний.

Так от. Цікаво, про що ти зараз думаєш. Що ти завжди думав про мене. Чи пам’ятаєш ти колір моїх очей, чи тобі так само поруч зі мною світ здавався чорно-білим.

Цікаво, як назвати те, що я зараз до тебе відчуваю, дивний. Образа? Сумую? Ні. По-моєму, це пустота. А чи існує щось гірше?

Знаєш, завтра я спробую щось змінити. Чимось заповнити цю пустоту. І нехай світ мені у цьому допоможе. А зараз…Зараз я просто зроблю чаю з лимоном, бо знову застудилась, коли ми гуляли останнього разу. Так дивно звучить це «останнього разу».
По-доброму дивний, просто пам’ятай мене. По-доброму.

Джерело: Настя Рудніцька
Читайте також:

Зв'язок
Закрити

Ваше ім'я (обов'язково)

Ваш email (обов'язково)

Тема

Повідомлення

captcha