Про мовну проблему в Україні
Завжди цікавило, як створюються ці “вкиди”, що сіють між людьми розбрат. От, приміром, тема мови. Формується і виконується класичний “вкид”, за старим-добрим фаріонівським методом. Просто напередодні другої річниці революції. Получите – распишитесь.
Ну, цим людям не доведеш, звісно, потім, що вони мали на меті посіяти між людьми нерозуміння і ненависть. Ну, наприклад, вони пишуть, що всі російськомовні – вороги і з ними треба боротися, і що вони – не українці, а манкурти і т.д. Ні-ні, вони скажуть, що вони написали ПРАВДУ, яка очі коле. Або навели ОБ’ЄКТИВНІ дані і почнуть щось розповідати про канадську армію. Це може бути якась бабуся-лінгвістка або шанований український письменник.
Але емоційно це завжди дуже зачіпає за живе. І, до речі, не лише російськомовних українців. Вашого покірного слугу, наприклад, теж. У мені в цей момент категорично не спрацьовує те, що можна кваліфікувати як родоплемінну солідарність – кров, мова, земля. Ні, я автоматично намагаюся ввійти у становище людей, яких образили. А їх ображають. Ну, реально ж. Не вороги ніякі російськомовні українці. Це нонсенс і дурість – таке казати. Я не був в АТО, але я був на Майдані. Я знаю, що кажу. У мене друзі російськомовні. Я їх люблю і поважаю. Якого біса, взагалі? Що це за єресь така – гидити людям на голови? Добрим, нашим людям до мозку кісток – солдатам, волонтерам, інтелектуалам, колегам-письменникам…
І я не знаю, виконуються тут замовлення чи робиться це з веління душі, але це – кондове свинство. Не можна з людьми так. Це не підвищує поваги до української культури, це не розширює коло симпатиків і носіїв української мови. Це сіє розбрат і підтверджує старі стереотипи про українців як про вічно загрожених жлобомудаків, які шугаються власної тіні. Ну, і в цей момент страшенно соромно і хочеться виписатися з українців. Але це, звісно, неможливо. Виписуватися з українців мені вже пізно. Смайлик «smile»
Усіх зі святом революції!
Слава Україні!
Джерело: Andrij Bondar