Історія кохання
Можливо, колись я напишу щось довше за пост у фейсбуку про ці от побачення з власним чоловіком. А, може, нічого не напишу. Хоча забуду навряд чи. Ці повторення повторень; він сідає на рейсовий до Попасної, я – до Слов’янська. Одночасно роз’їжджаємося в різні боки, щоб зустрітися наступного разу там-і-тоді-не-знаю-коли. Сьогодні вночі думала: чи могли ми десять років тому уявити все це? А було, до речі, так. У квітні 2006-го я отримала листа від незнайомого хлопчика з Черкас: “Доброго дня, Іра. Давно захоплююся вашою творчістю і вами зокрема…” От нагла морда, подумала я. Але хлопчик продовжував писати смішні листи, і я не змогла не відреагувати (що може бути сексуальнішим за вміня добре писати? ) А потім якось в кінці квітня отримала смс: “Поїхали сьогодні до Львова? ” Ну, думаю, подивлюся, якщо не сподобається, нікуди я не поїду. Приходжу на вокзал – стоїть переляканий горобчик; сподобався. За місяць ми поцілувалися, ще за місяць з’їхалися, через чотири роки народили сина і посадили два дерева, а через десять – зустрілися на півтори доби в Сіверськодонецьку, щоб про все це згадати… Дивно прозвучить, може, але вчора був один з кращих днів мого життя: сліпому повернули здатність бачити. Після місяців цілковитого оффлайну всіх відчуттів – всюди, завжди, з друзями, на вечірках, зйомках, будь-де – раптом проявилося все і вповні: кольори, запахи, звуки, смаки, деталі. Я думала, щось в мені незворотно поламалося, а, виявляється, ні… Такі справи. І хотілося би вгадати, як ми проведемо, де зустрінемо наші наступні 10 років, але хіба вгадаєш?
Джерело: Іра Цілик